Віковічна сосна, що росла на узліссі, неподалік від невеличкого села, несамовито трусила гілками та хилилася від агресивної грози, що бушувала вже близько години. Кілька хлопчаків, заховавшись у клуні, з острахом спостерігали за бурхливою динамікою, здригаючись та переглядаючись між собою кожен раз, коли небо розривав потужний грім. Час від часу порив вітру нахиляв стовбур сосни так сильно, що здавалося начебто вона ось-ось не витримає і звалиться додолу. Проте дерево не здавалося. Один з хлопчаків штовхнув своїх друзів і показав пальцем на горизонт, де із частотою більшою від звичайної раптом почали бити блискавки. Діти відвернули погляд від сосни й почали ловити поглядом все нові та нові спалахи. От один, другий, третій. Ого! От ще два. І які яскраві! О, і ще. Раптом геть несподівано для спостерігачів блискавка вдарила геть близько. Хлопці здригнулися і повернули погляд назад в бік сосни, яка тепер, програвши в протистоянні зі стихією, палала яскравим вогнем. Через кілька хвилин дощ погасив полум’я, що бігало по стовбуру дерева, а ще за пів години буря заспокоїлась. Нарешті можна було вийти надвір. Один із хлопчаків разом зі своїм батьком та друзями подався в бік узлісся. Спинившись біля обсмаленої сосни, батько з повагою і деяким острахом поглянув на дерево, потім на якусь мить підвів очі догори, після чого перевів погляд сина. Малий разом із друзями мовчки зиркав на чоловіка, чекаючи пояснення. І воно наступило. Чоловік пояснив хлопчакам, що трапилось. Те, що вони щойно бачили, це гнів могутнього Перуна, бога над богами. Це він послав бурю та грім, це він накликав дощ, це він пускав блискавки, що спалахували на горизонті, і він же пожбурив одну із них у це бідолашне самітне дерево. Чоловік пояснив малим, що могутність Перуна безмежна і що нерозумно накликати на себе його гнів, словом чи ділом, проявляючи неповагу чи пускаючи в дім домашніх тварин в день кінця сезону дощів.

З цього часу багато змінилося. Зараз важко буде знайти того, хто досі щиро вірить, що обсмалена сосна після грози — це робота бородатого старця, що сидить на небі й кидається блискавками. У багатьох людей на обличчі з’являється посмішка, коли вони задумуються про те, наскільки примітивними були погляди їхніх предків. Та чи примітивними вони справді були? І що дозволяє нам робити подібні судження? Я вважаю, відповідь на перше питання буде “ні”. Ні, погляди наших предків не були примітивними за часів життя цих самих предків, проте вони є примітивними зараз. Відповідь на друге питання дещо ширша.

Для людей тих часів були недоступні ті знання про природу світу, які доступні сучасній людині. Проте потреба пояснити світ, побудувати його модель та внести якусь ясність турбувала людину тоді, так само як вона турбує людину зараз. Що залишалося робити людям тисячу років тому? Звісно ж їм залишалося заповнювати пробіли в загальній картині домислами, твердженнями, які не можна перевірити емпіричним шляхом; твердженнями, до яких не можна дійти будуючи ланцюг із логічних умовиводів. Проте домислами ми ці твердження називаємо зараз, тому що нам доступні знання, які дозволяють стверджувати, що ймовірність згаданої вище теорії дуже і дуже мала (тут варто зазначити, що повністю спростувати ці домисли ми не маємо змоги, оскільки просто не існує такого способу, яким би це можливо було зробити).

Дозволю собі без плавного переходу відразу перестрибнути до того, для чого власне був потрібен приклад зі старцем, що метає блискавки. Значна частина людей в наш час вірить в агентивність та наявність у себе свободи волі. (Я використовую слово “вірить” тому що це твердження належить до категорії тих, які не можна спростувати. Точно так само, як не можна спростувати існування Перуна.) При цьому не буде перебільшенням стверджувати, що доволі значна частина із цих людей не допускає того, що їх переконання можуть бути хибними, що їх переконання в майбутньому будуть названі домислами, точно так само, як ми називаємо домислами твердження про існування бога грому. Однак це те, що, на моє глибоке переконання, трапиться в майбутньому (причому, мушу додати, в не такому далекому). В якийсь момент інформації про людську поведінку, про функціонування нервової системи, про зв’язок між різноманітними компонентами навколишнього середовища та формуванням організму й психіки стане достатньо для того, щоб оцінити ймовірність наявності в людини агентивності, як дуже і дуже мізерну. І після цього твердження про свободу волі покладуть на ту ж поличку, що і твердження про бородатого громовержця. Вже зараз є монументальні роботи, які опираються на агреговані дані, отримані в результаті величезної кількості найрізноманітніших досліджень, що тою чи іншою мірою стосуються поведінки людини. Для прикладу, Роберт Сапольськи у своїй роботі "Біологія добра і зла" проводить аналіз людської поведінки, умовно(великий наголос на цьому слові) розподіляючи причини, що викликали конкретний вчинок, по рівнях з прив’язкою до часу: активність в нейронах певних частин нервової системи (мілісекунди до вчинку), гормональний фон (секунди, хвилини, години), умови життя та вплив середовища (дні, місяці, роки), генетична складова та культура (десятки й сотні років), еволюція та багаторівневий відбір (тисячі й мільйони років). При вивченні та аналізі подібних праць з дуже великою ймовірністю виникнуть питання: “А де ж тут, власне, свобода волі? На якому етапі закінчується ланцюг, що складається з ланок об'єктивних пояснень, і починається та сама метафізична сутність?” Сам же автор відкрито повідомляє, що вважає твердження про наявність свободи волі хибним.

Однак, хай там як, а спростувати чи підтвердити позицію про наявність у людини агентивності наразі, як було зазначено вище, немає змоги, як немає змоги спростувати чи підтвердити позицію про існування Перуна. Тож залишається лиш для себе визначити, яке з 2 положень вважати істинним. Проблема зі свободою волі полягає в тому, що вона, на відміну від віри в Перуна, сприймається особисто. Вона сприймається не як окрема сутність, що мешкає десь на небі, як це є з богом-громовержцем, а як щось всередині людини, як її частина. Тому спроби провести раціональну безпристрасну оцінку натикаються на внутрішній опір.

Упродовж всієї історії людства мислителі найрізноманітніших шкіл та епох намагалися всіляко витягнути людину зі світу в якому вона живе. Витягнути із системи законів, на яких будується об’єктивна реальність. Витягнути із нескінченної кількості складних взаємозв’язків, які пронизують кожен рівень існування. Подібно до того, як Кант до трьох питань, які він аналізує у “Критиці чистого розуму”, додає ще одне питання: “Що таке людина?” — тим самим стверджуючи, що людина є чимось окремим, чимось відмінним від всього навколо — екзистенціальна філософія витягує людину з об’єктивно детермінованого світу і наділяє її надприродними силами. І головною із цих сил є здатність жити в цьому детермінованому світі і разом з тим не бути його частиною.

Я приписую ці відчайдушні спроби, по-перше, людській гордині: адже той, хто стверджує, що людиною не керують закони всесвіту, які керують решта всім навколо, непрямим текстом відзначає і вищість людей (в тому числі й самого себе) над природою і законами всесвіту. По-друге, страху: адже справді боязно і неприємно визнавати те, що людина така ж система, як і хробак, шматок льоду і кольорова капуста, і ця система підкоряється тим же законам, яким підкоряється хробак, шматок льоду і кольорова капуста. Так, людина — система складніша, проте складність не дає їй влади над законами, в контексті яких вона функціонує.

Існування передує сутності. Саме це твердження об’єднує всіх представників екзистенціальної філософії. При цьому вважається, що це твердження справедливе лише для людини (і разом з тим стверджується, що у людини гідності більше ніж у каменя та стола, що є дуже спірним твердженням, хоча б через нечіткість терміну “гідність”). Себто людина з’являється, існує і лиш потім вона визначається. І до цього вона нічого собою не представляє. Крім того, заперечується існування людської природи, заперечується існування детермінізму в контексті становлення людини, і вся відповідальність і, щонайголовніше, влада знаходяться в її руках. Людину по-хайдеггерівськи закидають у світ, і вона починає самостійно будувати те, ким вона буде, починає визначатися. Цей процес, на думку екзистенціалістів, починається з середини людини із її рішень та бачення себе в майбутньому. Вже на цьому етапі можна поставити цілком очевидне питання: “Звідки беруться ці рішення та бачення себе в майбутньому, звідки береться система цінностей?” Однак все по порядку.

Спершу щодо людської природи. Смішно в наш час вірити тому, що людської природи немає. Людина — біологічна система, яка реплікується і підкоряється законам фізики. І кожна копія у своїй основі має одні й ті ж рушії поведінки: людина хоче розмножуватись, людина хоче допомагати рідним, людина хоче обмінюватись послугами з іншими (реципрокний альтруїзм). Ці речі існують на базовому рівні, і, як правило, вони визначають вектор поведінки. Маніфестація цих потягів може різнитися від людини до людини в залежності від якихось біологічних особливостей окремого індивіда (при цьому особливостей повністю детермінованих, як то рівень інтелекту, темперамент, антропометричні дані та інше) і середовища (яке теж детерміноване).

Тепер щодо детермінізму. Взаємодія людської природи й біологічних особливостей з одного боку та середовища з іншого призводить до запуску індивідуальної поведінкової програми. І це дає відповідь на згадане вище питання: “Звідки беруться рішення людини діяти та її бачення себе в майбутньому? Звідки береться її система цінностей?”. У людини є вроджений потяг до певних речей. І от вона будує стратегію, як отримати ці речі з урахуванням власних індивідуальних особливостей, функціонуючи в середовищі, в якому вона перебуває. Ланки причинно-наслідкового ланцюга, що веде від народження людини(що, власне, теж детерміноване) до поведінки, яка призводить до її визначення, міцно зчеплені. Звісно, можна стверджувати, що десь там, в закутках, куди наука не добралася, закутках, на які ще не пролито світло розуміння, є та сама “свобода волі”. Проте це буде лиш відчайдушна спроба втримати позицію, яка заледве дихає під тиском логіки та здорового глузду загалом.

Уявімо собі шматок льоду. Врахувавши сказане в попередніх двох абзацах, до нього теж можна застосувати твердження про те, що існування передує сутності. Ми не знаємо що з нього буде: вода, тверда речовина чи пара. Це залежатиме від того, в яких умовах опиниться цей шматок льоду. Якщо він опиниться десь на полюсі — залишиться твердим; якщо ближче до екватора — перетвориться у воду і надалі перебуватиме в такому стані; якщо в печі (ну, всяке буває) — він стане парою. При цьому варто зазначити, що лід поміщають в якісь умови, так, як і людину, адже ніхто із нас не мав розкоші вибирати, де та у яких батьків народитися. При цьому лід реагує по-різному на різні умови (точно як і людина). І те, як він реагує зумовлено його природою (точно так, як і в людини). Відмінність полягає в тому, що людина — система набагато складніша, і варіативність її реакцій на середовище відповідно теж набагато вища. Та це жодним чином не ставить її над законами детермінованої реальності. Все має свої об’єктивні причини.

“Людина приречена на свободу” — стверджує Сартр. Добре. Тоді питання: “Де ця свобода починається?”. Адже вона мусить десь починатися. Себто ми не вільні літати, бо ми не маємо крил; ми не вільні жити під водою, бо не маємо зябер; не вільні жити й не дихати чи не їсти та не пити. Ми не вільні продовжувати функціонувати, змусивши наші нейрони перестати посилати сигнали, змусивши наше серце зупинитись, змусивши гормони не виділятись в кров. Себто деякі речі мусять бути, і відповідно так звана свобода повинна починатися десь за ними. То де ж? Де закінчуються ті речі, які, очевидно, не можна обійти? Чи може вони не закінчуються? Може, вони продовжуються, і вплив середовища, пройшовши через людину, повертається назад в середовище у формі реакції на цей вплив.

“То що ж мені робити, сидіти, склавши руки?” — часто у відповідь на наведені вище твердження питають люди, які не розібралися належним чином і не вникли достатньо глибоко в проблему. У їх уявлені детермінованість — це якась трансцендентна сила, що штовхає людину в якомусь напрямку незалежно від її бажань та намірів. І це, як на мене, одна з головних перешкод на шляху до інтерналізації знань про відсутність агентивності. При поверхневому аналізі цього питання існує спокуса розглядати світ навколо як таке собі полотно, повністю сплетене із ниток причинно-наслідкових зв’язків. Проте в цьому полотні є невелика дірка і ця дірка знаходиться там, де починається наша суб’єктивність. Начебто наша суб’єктивність, наше сприйняття реальності, наші емоції й почуття, наші бажання — усе це лежить десь окремо, на іншому рівні. Все це не підкоряється законам, яким підкоряється решта реальності навколо нас. Однак система, що містить в собі усі ці речі, є частиною згаданого вище полотна, як його частиною є валун, що підняли над поверхнею і відпустили. Камінь, який летить додолу, поводиться саме так, тому що на нього діють сили тяжіння, тертя, опору, які вкупі з фізичними характеристиками об’єкта призводять до руху тіла в напрямку поверхні. Людина, яка посміхається, хмуриться, віддає кошти на доброчинність чи будує план помсти, поводиться саме так тому що на неї діють свої закони всесвіту, які вкупі з природою цієї людини призводять до зміни виразу обличчя, переказу коштів чи побудови довгострокової стратегії.

Тож так, можете сидіти склавши руки, та ця поведінка теж буде ланкою причинно-наслідкового ланцюга. При цьому(що доволі іронічно) значною мірою це буде реакція на інформацію, спробою (вельми кволою, варто додати) спростувати яку було питання, наведене на початку попереднього абзацу.

То де ж тоді місце для свободи волі? І чи можемо ми взагалі ставити подібне запитання?

Розглянемо наступну ситуацію. Молодий чоловік живе зі своєю подругою у невеликій квартирі, якою він повністю задоволений. Декілька років дах, під яким мешкала пара, жодним чином не був проблемою. Проте якогось понеділка жінка прийшла з роботи й під час розмови якось, наче випадково, згадала, що її колега щойно переїхала в нове помешкання, яке вдвічі більше за їх поточну квартиру, після чого на її обличчі відбулася заледве помітна, майже невидима зміна. Не було докорів, не було пропозицій. Наступні 3 дні у неї боліла голова. В один із ранків ближче до кінця тижня, чоловік прокинувся із твердим бажанням почати кампанію по покупці нового, більшого житла. Він повідомив своїй подрузі, що вже доволі давно про це думав, про те, що ця ідея почала зароджуватись в його голові вже багато місяців тому. Жінка вдала здивування, скромно посміхнулася і сказала, що їй і на поточному місці нормально. Проте чоловік не став нічого слухати, адже він точно знав, що йому робити.

Часто в подібних ситуаціях людина вірить, начебто вона повністю самостійно прийняла рішення, та разом з тим не розуміє, яким чином це відбулося. Не розуміє, бо їй довелося проходити цей процес, перебуваючи всередині, бувши однією зі змінних.

Роблячи вибір, людина спостерігає за всім з позиції суб’єктивності. І з цієї позиції у неї є відчуття свободи, є відчуття вибору, є відчуття незалежності та відірваності від жорсткої детермінованості. І лише на такому рівні ці поняття і можуть існувати. Адже якщо ступити крок назад, якщо перестати бути безпосередньою частиною процесу маніфестації “свободи волі” і спробувати проаналізувати ситуацію об’єктивно, то картина сприйматиметься зовсім по-іншому. Буде цілком логічний та послідовний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків.

Розглянемо це на прикладі з програмування (якщо немає належних знань в цій області, абзац можна сміливо пропустити).

З позиції рушія (такий переклад слова engine, знаю, звучить дивно), який проводитиме імперативне проходження по коду, 3 стрічка (if (trueValue) {...) сприйматиметься, як вибір, адже рушій на цей момент не знатиме, яке значення trueValue (він перевірить це на момент виконання). Проте будь-який програміст, поглянувши на цей код, скаже з абсолютною певністю, що його виконання ніколи не потрапить на стрічку 6 (console.log('it was not true')) і завжди буде завершуватись стрічкою 4 (console.log('it was true'))

[ Так-так, сучасні рушії працюють набагато складніше, крім того, вони відкинуть весь код, окрім 4 стрічки, з міркувань оптимізації, проте цей приклад був потрібен для демонстрації, тому ми не будемо заглиблюватись в технічні деталі та брати це до уваги. ]

Цей текст не є спробою спростувати теорію про наявність свободи волі, як це могло здатися. Подібні намагання потребували б набагато-набагато серйознішого підходу ніж невелике есе. Тим більше як було вказано раніше, зробити це наразі немає змоги. Наведені вище пояснення були необхідні для того, щоб закласти фундамент для твердження, яке можна розглядати, як підсумок всього вищесказаного, і яке потрібне для переходу до завершення даної роботи.

Відчуття свободи волі — це наше суб’єктивне сприйняття детермінізму.

Людиною приймається рішення. Перебуваючи всередині цього процесу, ця людина бачить абсолютно вільний вибір. Той же, хто знаходиться зовні, бачить лиш переплетення ниток на полотні причинно-наслідкових зв’язків. Прояв свободи волі і ланка детермінізму — це одна і та ж сутність, яка спостерігається із різних ракурсів.

Однак це, я переконаний, не повинно лякати, не повинно нагнітати негативні емоції, не повинно викликати відчуття безпорадності та знемоги. Можна запитати себе: “Що зміниться якщо я прийму те, що зроблений мною вибір має об’єктивні причини? Чи справді це принесе в моє життя більше страждань, ніж було до цього? Чи, може, навпаки, може, це полегшить постійну тривогу, проллє світло на її природу і я стану спокійніше сприймати світ навколо?”

Ми можемо перейматися тим, що наші вчинки, наше майбутнє технічно можуть бути заздалегідь передбаченими. Однак для того, щоб зробити таке передбачення, потрібно знати кожну, навіть найдрібнішу змінну, що впливає на процес, а це абсолютно всі змінні, які існують у всесвіті. Можна сміливо стверджувати, що для нас це ніколи не буде реальністю. І допоки не народиться Демон Лапласа, людина може бути спокійною.

Червень 2020р.