І

Кілька ночей підряд батько зґвалтованого дівчати не міг зімкнути очей. Він крокував туди-назад по кімнаті, виходив у двір, довго дивився на місяць, після чого повертався, заглядав до спальні дочки, і йшов назад до своєї кімнати. Образ дитини стримував його від імпульсів, які знов і знов штовхали зробити хоча б щось. Наприклад, не дочікуючись суду, піти до будинку ґвалтівника і спалити його до тла. Проте спустошений горем батько знав, що після цього він потрапить до в’язниці та залишить сім’ю без годувальника. То ж довелося терпляче чекати слухання.

До зали суду чоловік зі своєю дружиною, яка, здавалося, взагалі втратила відчуття реальності, йшов із червоними очима, заледве перебираючи ногами. Коли в приміщення зайшов підозрюваний, в голову вдарила кров і потрібно було докласти неймовірних зусиль, аби стримати себе від того, щоб кинутись на нього та роздерти на шматки. Звинувачуваний зневажливо глянув в бік батька і зверхньо посміхнувся. Мати сиділа наче в кататонії, вона не дивилась в бік нападника, а натомість просто спрямувала розфокусований погляд вперед, трохи похиливши набік голову. Чоловік поглянув на дружину, на її позбавлене емоцій обличчя, і стримувати себе стало ще важче. Не зірватись коштувало йому титанічних вольових зусиль.

На початку слухання озвучили загальну інформацію про інцидент і те, у чому звинувачували підсудного. Одинадцятирічна дівчина поверталась додому зі школи. На повороті до однієї із найбільш безлюдних вулиць на її шляху стояв брудний білий бус. Не звернувши на нього уваги, постраждала проходила мимо, проте з авто вистрибнув чоловік, схопив її, кинув всередину і, сівши за кермо, виїхав за місто та спинився на маленькій галявині в лісі. Там він її побив та декілька разів зґвалтував. Коли нападник відійшов чи то покурити, чи то справити нужду, напівпритомна дівчина побачила, що двері в авто не зачинені до кінця, скористалась можливістю, вибралась назовні та побігла в напрямку міста. Потерпіла досі перебувала в стані сильного шоку, проте без проблем могла ідентифікувати нападника.

Це було далеко не перше звинувачення у нападах та педофілії, для підозрюваного. В минулому, йому навіть довелося відсидіти термін. Тоді повну вину за зґвалтування дитини та побої, в якій переважна більшість людей була впевнена, довести не вдалось, і на нього повісили лиш декілька суміжних злочинів. На обличчі винуватця читалося, що цього разу він очікує відбутись так само, або навіть легше.

Батько постраждалої якийсь час оглядав людину, яка зруйнувала життя його дочки. Цей лисий щокатий коротун, з довгим носом, залитим обличчям та дуже огидною підлою посмішкою, здавалося був задоволений собою. Його погляд, рухи, міміка і голос, яким він розмовляв, видавали його зверхність, переконання в безкарності та повну зневагу та байдужість до всього, в тому числі до долі дитини, яка стала його черговою жертвою. Мало того, виглядало так, наче його дуже тішить те, що він зробив.

Відчувши ще один сильний порив агресії, батько вп’явся нігтями в руку, і через кілька секунд зі шкіри просочилось трохи крові. Помітивши це, чоловік дістав носову хустинку, приклав її до рани та заховав руку в кишеню, аби її не побачила його дружина. Агресія трохи спала, і батько перевів виснажений погляд на адвоката підозрюваного. Той був схожий на брудну головку кінського пеніса, з якої звисає крапля сечі. Зморшкувате обвисле лице, круглі окуляри на носі й така ж сама зверхня, огидна та підла посмішка, як і в того, кого він захищав.

Якийсь час говорили про загальні процедурні речі. Цього майже ніхто із присутніх не слухав, і в залі лунав глухий фоновий шум. Проте коли оголосили про те, що зараз буде допит звинуваченого, всі враз затихли та зосередили увагу підсудному.

- Чи визнаєте ви, що здійснили описаний вище злочин?

- Ваша Честь, мій підзахисний заперечує свою провину в цьому інциденті. — почав було адвокат піднявшись зі свого місця. Проте звинувачуваний дав йому знак рукою, мовляв: “Не треба, я сам”, і той мовчки сів назад.

- Не визнаю, — повільно і якось, наче, зневажливо відмовив коротун.

- Чи маєте ви якесь алібі?

- Маю, — так само зневажливо пролунало у відповідь.

- Чи може хтось засвідчити, що в момент здійснення злочину ви перебували в іншому місці?

- Вона сама винна, — не відповівши на питання та обвівши батька постраждалої поглядом, з якоюсь хижою посмішкою промовив звинувачений.

- Перепрошую! — здивовано протягнув спантеличений суддя.

- Ходить постійно в тій спідничці й з тим червоним рюкзачком.

Залою покотився шум. Ніхто не очікував таких слів. Суддя постукав дерев’яним молотком по столу, аби усіх заспокоїти, після чого промовив:

- Тобто ви визнаєте…

- Нічого не визнаю, — нахабно перебив його підсудний. — Це наклепи. Але вона сама винна. Крім того, вона хотіла, щоб я це зробив. Так на мене дивилась, — гортанним хтивим голосом відмовив звинувачуваний, відвівши очі вбік і, очевидно, уявляючи собі образ жертви, після чого швидко додав: — Але я звісно цього не робив.

- Але ваші слова дуже не двозначно дають знати, що ви визнаєте провину.

- Ні, не визнаю. Це брехня. Це наклепи. Але вона хотіла, щоб це трапилось. Вона довго чекала. Ходила повз мій бус постійно. З цим своїм червоним рюкзачком… — коротун, скривив обличчя у бридкій хтивій гримасі та мрійливо прикусив нижню губу.

Слухаючи все це, адвокат мовчав та задоволено посміхався. Було видно, що йому подобається те, як його підзахисний себе вів. У батька ж дівчати почуте викликало зовсім інші емоції. Ненависть, яку йому ціною титанічних зусиль до цього моменту вдавалося тримати на рівні відчуттів, не даючи їй можливості керувати його діями, раптом вибухнула, вмить розірвавши окови, і заполонила, здавалося, усі вільні шпаринки в кожній його клітині. Вона була настільки сильною, що вже не поміщалась всередині. Чоловікові неймовірно сильно захотілось підбігти до коротуна і довго товкти його ногою по писку. Але не настільки сильно, щоб він втратив свідомість, ні, хотілося, аби він був притомний і відчував кожну секунду болі та страху. А після того, як його зуби розлетяться по підлозі, а лице перетвориться на криваву кашу, хотілося притягти покидька до одвірка і затиснути його геніталії дверима, аби він пищав і кричав, як недорізана свиня. Не дуже тямлячи себе, батько піддався імпульсу та різко встав зі свого місця, ще сам не розуміючи, що саме він буде робити. Проте ситуацію врятували друзі, які сиділи поруч та позаду. Вони, весь час бувши на сторожі та очікуючи чогось подібного, дуже швидко зорієнтувались та, поклавши руки чоловікові на плечі, заспокоїли його та посадили назад. Знову піднявся шум і суддя постукав молотком по столу.

- От! От! — загукав підсудний, показуючи пальцем на батька постраждалої, — Всі бачать! Це ненависть в мій бік! Безапеляційна ненависть. Як я можу жити в одному місті з такою людиною. Мені треба було це зробити, мені не залишили вибору.

- “Не залишили вибору”? — геть здивовано перепитав суддя.

- Так, мені нічого іншого не залишалось.

- Тобто ви все-таки визнаєте провину?

- Ніякої провини за мною немає. Це все наклепи.

- Ви щойно знову, хоч і непрямо, але все ж дуже недвозначно дали знати, що визнаєте те, у чому вас звинувачують. Ну і, крім того, у нас є докази. Неспростовні докази.

- У вас не може бути ніяких доказів. Бо це все наклепи. Це змова! — загукав підозрюваний впевнено, втім не приховуючи на обличчі хижої посмішки.

- Але докази таки є. На тілі та у тілі постраждалої виявили вашу ДНК. Під нігтями жертви, якими вона захищалась, знайшли застиглу кров та шматки шкіри, в той час, як у вас на обличчі є очевидні подряпини, які виглядають так, наче їх залишила маленька рука дівчати шкільного віку. Велика кількість людей бачила вас та ваш автомобіль на місці злочину. Ряд камер зафіксував ваш транспортний засіб, коли ви виїздили за місто. І врешті у вас в автомобілі виявили речі постраждалої, яких ви навіть не намагались позбутися.

При описі доказів, якими володіє слідство, мати зґвалтованого дівчати, яка і так була в стані подібному до кататонічного ступору, на мить привідкрила рот, її очі закотились, і жінка зомліла. Батько із кількома друзями кинувся до неї.

Замахавши пальцем в бік непритомної, звинувачуваний знову підняв голос і, наче звертаючись більше до зали, аніж до представників слідства загукав:

- Дивіться яка гра! Все це постановка. Вона разом зі своїм чоловіком тільки того і хоче, щоб мене підставити. Виставити мене в поганому світлі. Все брехня. Все наклепи. Все підлаштовано. Ті, так звані, докази всі сфальсифіковані.

- Перепрошую — здивовано й дещо розгублено відмовив суддя.

- Це все підлаштовано. Підлаштовано, щоб зіпсувати мою репутацію, щоб звинуватити мене в тому, чого я не робив. Це все вони! — звинувачений махнув пальцем в бік батьків постраждалої. — Це вони зробили. Вони педофіли!

- Пе-ре-прошую, — ще раз і ще більш здивовано протягнув суддя.

- Так, вони самі її зґвалтували, щоб підставити мене. Зґвалтували, а потім все підлаштували, аби винним виглядав я. Вони педофіли. Це їхня стандартна практика.

- “Стандартна практика”?... Що за?... Про що ви?... Який?... — геть розгублено проговорив суддя.

- Так-так, це оці педофіли. Вони вивчили її розклад, звільнили місце в машині. Поїхали в будівельний супермаркет купили мотузку, скотч і ножиці, аби розрізати одяг. Потім зайшли в аптеку і купили інтимний гель, — на цьому місці звинувачений на мить спинився в замріяні та знову хтиво прикусив губу, після чого, повернувшись до реальності, продовжив: — Потім ці педофіли підчекали її на тій безлюдній вуличці та кинули в машину.

- Що?.. Для чого?.. В цьому немає ніякого змісту.

- Це все щоб підставити мене. Ці педофіли, все підлаштували. Вони хотіли мене безпідставно звинуватити. Це поведінка педофілів.

- Але це безглуздя! Крім того, саме ваше твердження не має змісту: при чому тут педофілія до безпідставного звинувачення? І взагалі це маячня, немає змісту про це говорити.

- Не хочете про це говорити?! Ну звісно! Це тому, що ви їх захищаєте! — вигукнув звинувачуваний, після цього обвів поглядом залу і, знову вказавши пальцем на батьків жертви, додав ще гучніше: — Ви захищаєте педофілів!

Чуючи термін з таким різким емоційним забарвленням, деякі присутні у залі, відчули дивне сум’яття та стали поглядати на батьків постраждалої, в чий бік це слово летіло знов і знов. Багато хто почав перешіптуватись. Декілька із присутніх похитали головами. Постукавши молотком по столу, аби навести лад в залі, суддя хвильку помовчав, переводячи погляд то на залу то на підсудного, після чого відмовив:

- Ваші заяви безпідставні. Крім того, мова зараз йде про вас.

- Ну звісно! Звісно ж ви не хочете говорити про педофілів, — знову безапеляційним тоном відповів звинувачуваний. — Ви будете на все закривати очі, аби їх захистити та звернути усе на мене. На людину, якій не залишили іншого вибору.

- Вибір не ґвалтувати дівчину-школярку є завжди, — зауважив суддя.

- Але вона сама хотіла, — на хвильку відійшовши, від наративу, якого він дотримувався останню хвилину, проговорив підсудний. — Вона сама мене до цього штовхала. Кожен день проходила мимо і крутила тим своїм червоним рюкзачком.

- Тобто ви все ж таки визнаєте сам факт зґвалтування вами жертви.

- Ні! — знову загукав старий коротун. — Ні, не визнаю! Це брехня. Це наклепи!

- Проте ваші слова говорять про інше. Ви вже вкотре, хоч і не прямим текстом, та все ж визнаєте те, що звинувачення в вашу адресу справедливі.

- А як щодо нього?! — не відреагувавши на слова судді та вказавши пальцем на одного із друзів батька постраждалого дівчати, геть не очікувано з викликом в тоні гукнув коротун.

- Прошу?- знову розгублено відмовив суддя.

- В нього були проблеми з податками минулого року. Але ми про це звісно ж не говоримо.

- Що? До чого тут це?

- Це подвійні стандарти! Все місто знало про цю його історію із податками, але врешті усе загребли під килим, і от він на свободі. А мене ви звинувачуєте!

“А так-так — зашептали у залі, — було таке. Дійсно. Він тоді, чи то відкупився, чи то що. Але все якось зам’яли”. Звинувачений, побачивши реакцію на свої слова хитро і дуже самовдоволено посміхнувся.

- Що за?... Це геть не стосується справи? — роздратовано кинув суддя.

- Ага, звісно-звісно, — нахабно відмовив коротун, після чого додав награно сардонічним тоном — Ви не хочете про це говорити. Як неочікувано.

- Це не має жодного стосунку до того факту, що одинадцятирічна дочка оцих людей була викрадена, побита і зґвалтована.

- Це навіть не їхня дочка. Це чужа їм людина! — знову перервавши суддю та додавши до наративу ще один вектор, гукнув підозрюваний.

- Перепрошую? — не втомлюючись дивуватись, знову розгублено перепитав суддя.

- ЇЇ спеціально віддали їм, аби вони могли мене підставити. Це все підлаштували мої конкуренти! Підлаштували, аби зашкодити моєму бізнесу. Це була змова.

“А вона, взагалі-то, й дійсно не дуже схожа на матір” — прошептала одна стара пані, що сиділа на задніх рядах, своїй подрузі поруч. Почувши ці слова, інша пані ствердно похитала головою.

- Що означає “віддали”? Про що ви взагалі говорите?

- Я говорю про те, що сталося. Але звісно ж мене не будуть слухати. Тому що тут ніхто не зацікавлений в правді. Тут зацікавленні закривати очі на таких, як він, — коротун знову вказав пальцем на друга батька жертви, якого він звинувачував у проблемах із податками. — І безпідставно цькувати таких, як я.

- Безпідставно? — вже із видимою злістю в голосі відмовив суддя. — Що означає “безпідставно”? Величезна кількість неспростовних доказів підтверджують, що ви, попередньо виносивши план, напали на беззахисне одинадцятирічне дівча, викрали його, побили й зґвалтували. Те, через що ця дитина пройшла, швидше за все залишить невиліковні психічні травми, з якими їй доведеться боротися до кінця життя.

- Ви бачили моє обличчя? — загукав підозрюваний, показуючи на рани, які його жертва залишила захищаючись від ґвалтівника. — Бачили?! Отут сто відсотків залишиться шрам. Моє лице вже ніколи не буде таким, як раніше. Ви не думали, як це позначиться на моєму житті? Та звісно не думали. Вам до цього діла немає. Ви надто зайняті захистом оцих педофілів і їх друзів, та цькуванням того, кого вони хочуть підставити, сфальсифікувавши так звані докази!

- Ваші викиди геть безглузді та недоречні.

- Так-так. Звісно, зручніше закрити на це очі та продовжувати безпідставно звинувачувати жертву підступної змови педофілів та ігнорувати той факт, що оці шрами вже нікуди не зникнуть. Моє обличчя спотворене ними назавжди. Але ми про це звісно ж не будемо говорити. Що тут далі скажеш? — ображеним голосом проговорив підозрюваний.

- Ще раз повторю: ваші викиди недоречні.

- Закриваєте мені рот? Ну так. Так. Звісно. Дуже очікувано. Мені здається, що тепер всім стає очевидно, хто тут насправді жертва! — емоційно вигукнув коротун.

- Попрошу вас стримуватись, ви у залі суду. І ви так і не відповіли на поставлене раніше питання. Чи є у вас якесь алібі? І чи може хтось засвідчити, що в момент здійснення злочину ви перебували в іншому місці?

- А у нього ви теж таке питали, коли він хитрив з податками? — знову емоційно замахавши пальцем в бік чоловіка, що сидів поруч батька постраждалої, відмовив підозрюваний, проігнорувавши питання у свій бік. — Як щодо нього? А то я бачу намагання його виокремити. Може візьмемо до уваги ту історію, яка з ним тоді трапилась?

- Згадана вами ситуація багаторічної давності немає абсолютно ніякого, навіть віддаленого стосунку до суті справи та до того факту, що у нас є більш ніж достатньо неспростовних доказів, перевірних та підтверджених судовою експертизою, які підтверджують той факт, що ви напали на жертву, знущались з неї та ґвалтували її. Від одних тільки фізичних травм, вона буде відновлюватись не один місяць.

- Ну, їй не треба було борсатися. — Залишивши історію з податками, зневажливо кинув звинувачуваний. — Тоді й фізичних травм було б менше.

- Що?...

- Вона сама винна. Крім того, подивіться, що з моїм обличчям! — знову демонстративно покрутивши головою, гукнув коротун. — В мене не було іншого вибору!

- Ваші твердження вельми непослідовні. Втім сказане вами вже вкотре дає зрозуміти, що ви визнаєте свою провину.

- Ні, Ваша Честь, мій підзахисний заперечує свою провину в цьому інциденті! — раптом, не втримавшись та підірвавшись зі свого місця, стривожено відмовив адвокат, який весь цей час сидів мовчки. Було видно, що слова підсудного змушували його нервувати. Втім, як і попереднього разу, звинувачуваний дав йому знак рукою, і той мовчки сів назад.

- Звісно, я не визнаю провини, — впевнено відмовив коротун. — Не визнаю, бо її немає. Є лише змова і наклепи оцих віроломних педофілів. Педофілів, яких ви захищаєте.

Піднявся сильний шум. З одного кутка знову залунав шепіт про те, що жертва не дуже схожа на матір. З іншого почулися обривки фраз про історію із податками, яку згадував звинувачуваний. Дехто з присутніх знов і знов кидав докірливі, повні підозр погляди в бік батьків зґвалтованого дівчати.

Суддя черговий раз постукав молотком по столу та оголосив перерву, аби мати можливість добре продумати, як далі проводити слухання цієї справи, яка пішла геть не так, як він очікував.

Присутні повиходили із зали суду. Дехто подався додому, проте більшість залишилась в коридорі, або надворі поблизу входу в будівлю.

II

Втомлено похитуючи головою, батько зґвалтованого дівчати сидів на лавці біля вікна поруч дружини, яка так і залишалась в кататонічному стані, проте відштовхувала тих, хто хотів її вивести із будівлі суду. Їх друзі зібрались навколо, відгородивши батьків постраждалої від цікавих поглядів, що летіли в їх бік. Неподалік від цієї групи стояв молодий чоловік, в пом’ятій камуфляжній сорочці. Цей чоловік жив по сусідству із домом сім’ї жертви. Він добре знав всіх членів цієї сім’ї: з подружжям він був у теплих товариських стосунках, а веселе дівча, завжди викликало в нього щиру посмішку, коли, вирушаючи до школи, з далеку радісно кричало йому: ”Доброго ранку!” Всередині чоловіка вирували бурхливі емоції. Йому було неймовірно дивно те, що у цій справі потрібно було ще про щось говорити. Все здавалося вкрай очевидним та абсолютно чорно-білим. Проте явно далеко не всі вірили його сусідам та не всі розділяли його бачення реальності. Дивлячись зі співчуттям на спустошених горем батьків, чоловік периферійним слухом вловлював фрази інших людей, що чекали на закінчення перерви.

- Ви просто не хочете брати все до уваги, — почув він огрядного мужчину, який стояв неподалік та повчальним тоном розмовляв із кількома жінками свого віку. — Ви вірите в те, що вам кажуть. А треба думати своєю головою. Розумієте? Своєю головою. Треба аналізувати факти, а не плисти за течією. Чому його звинувачують саме зараз? Чому його звинувачують, коли в нього бізнес йде вгору? Думає те це збіг? Ну, перестаньте. Хіба не очевидно, що його хочуть підставити. Щоб побачити правду, треба мислити незалежно, а не слухати всіх навколо.

Відчувши порив агресії та сильне бажання накинутися на цього незалежного мислителя і, якщо не побити, то бодай сильно вилаяти та нагримати на нього, чоловік на мить заплющив очі та зробив декілька глибоких вдихів. Трохи заспокоївшись, він оглянув коридор та вирішив пройтись й послухати, що говорять інші. Повільно крокуючи вздовж лав на яких, в очікування продовження справи, сиділи люди, чоловік наткнувся на групу із шести молодих осіб. Двоє із них, худорлявий хлопець та руда дівчина, вели емоційну суперечку. Інші з інтересом спостерігали за своїми товаришами.

- Ізолювати. Ізолювати від дітей в першу чергу, а взагалі й від людей загалом, — збуджено жестикулюючи, промовила руда дівчина. — Обов’язково ізолювати. Про це навіть не має бути мови. А ще каструвати. Можна хімічно, але я, чесно кажучи, не проти якби й механічно.

Кілька хлопців із групи засміялися та схвально закивали головами.

- Ми повинні бути вищі за це, — зверхнім та вкрай самоправедним тоном відмовив худорлявий хлопець. — Вищі за ненависть. Ми не можемо дати їй перемогти нашу людяність. Адже якщо це трапиться, горде ім’я “людина” буде не для нас, ми перетворимось на зграю диких тварин.

- Що за безглуздя! — вибухнула руда дівчина. — Ніхто тут не говорить про ненависть (яка взагалі-то в даній ситуації цілком навіть доречна), ми говоримо про адекватну реакцію на диявольський вчинок того покидька. Він має бути покараний, і покараний жорстко. Ти розумієш, що це мале дівча до кінця свого життя не оклигає від травми. До самої старості їй буде потрібна допомога, вона ходитиме до психотерапевта і, я переконана, в неї періодично будуть напади депресії. Я вже не говорю про проблеми з довірою, про страх протилежної статі та ряд інших речей, які сильно зіпсують її життя.

- Звісно, — таким самим самовпевненим голосом відмовив худорлявий хлопець. — Те, що трапилось із цією дівчинкою — це трагедія. Та це не дає нам, людям, права забувати про те, хто ми є. Не дає права губити себе в ненависті та бажанні помсти.

- “Бажанні помсти”, — покривилась руда дівчина. — То що, може нам його просто пробачити та відпустити на волю.

- Так. Ми повинні його пробачити. Ти повинна його пробачити, — худорлявий хлопець подивився в бік батьків жертви. — І вони теж повинні його пробачити. Для того, щоб і далі називати себе людьми, в залежності від того, у що чи у кого ми віримо, ми повинні попросити в бога чи Всесвіту, аби він піклувався про страждальця, який так сильно зійшов зі шляху, і аби він допоміг йому зрештою повернутися на цей шлях.

У відповідь на почуте, руда дівчина вибухнула емоційним потоком критики, проте чоловік в камуфляжній сорочці не став слухати, чим ця суперечка завершиться, та покрокував далі. Він підійшов до виходу і спинився біля вікна, спершись на підвіконня та виглянувши через нього у двір. Провівши поглядом кілька авто, що проїхали по дорозі повз будівлю суду, чоловік почав вловлювати розмову ще однієї групи людей, що стояла дещо віддалік у нього за спиною.

- Ну я навіть не знаю, — почувся один голос. — Виходить не так все просто, як це здавалось відразу. Он скільки всього спливло.

- Ну чекай, “не просто”, — із деяким здивуванням у тоні відмовив інший голос. — того що трапилось це ж не анульовує.

- Напевно так… Але все одно. Ну от дійсно, там же і його бізнес треба мати на увазі. І про батьків ми не так багато знаємо. І якщо добре подумати, з’являються питання.

- Ага, мала на матір таки не дуже схожа, — пролунав третій голос. — Тому тут не все прозоро.

- При чому тут це? — здивувався другий голос.

- Ну як! Тут, бачиш, різні речі спливають. Виглядає на те, що є багато всякого, про що ми не знаємо, — відмовив перший голос.

- І, напевно, ніколи й не дізнаємося, — підтримав його третій голос.

- Навіть не знаю у що вірити. Кому вірити? — розгублено поскаржився перший голос.

Роздратовано зітхнувши, чоловік в камуфляжній сорочці, розвернувся, аби поглянути на тих, чиї голоси він слухав, після чого ще раз виглянув через вікно і подався надвір.

Зовні, відразу біля дверей стояли дві пані бальзаківського віку. Проходячи повз них, чоловік вловив уривок їх бесіди.

- …тому тут треба бути обережним із висновками.

- Так може він бреше? Може він все це придумав?

- Та ну. Ну що ти. Перестань. Хто так буде брехати?

- Ні, ну всяке може бути.

- Та всяке-не-всяке, але ж з пальця такого не висмокчеш, ну, тобто, просто так, на порожньому місці ти такого ж не придумаєш.

- Навіть не знаю.

- Диму без вогню не буває.

- Ну взагалі так….

Залишивши жінок за спиною, чоловік в камуфляжній сорочці пройшов кільканадцять метрів і спинився на алеї перед будівлею суду, де стояло декілька груп людей. Дехто із них стривожено скаржився на те, що їм тепер страшно відпускати дітей до школи. Інші з бурхливими емоціями та видимою огидою говорили про підозрюваного. А були й ті, хто розмовляли на геть сторонні теми. Проте увагу привернула група з чотирьох чоловіків із цигарками в руках, які стояли біля урни для сміття. Їх голоси було добре чути.

- Та ні. Ну тут треба домовлятися, — очевидно реагуючи на попередню репліку, проговорив один із них.

- Та ситуація така-от… — відмовив інший. — А взагалі я згідний. Це вже досить, треба шукати якийсь компроміс. В людей бізнес стоїть. Що мені завтра своїм казати? Що ми не можемо рухатись далі, поки той позов не вляжеться? Ну, а коли це буде?

- Так, тут немає, що казати, з цим треба завершувати.

- А вони його тягають по тих судах. І нікому ж від того не легше.

- І ще ж всі ці журналісти понаїхали, підняли шум тут, — додав третій. — Тепер в місті неспокійно. Ну от для чого це? Для чого? Чому не можна було нормально сісти та все тихо вирішити.

- Ага, — додав перший, — їх тут всі жаліють, а вони то ні про кого не думають. Не думають, що якщо стане бізнес, деякі люди втратять роботу; не думають, що через їх судові тяганини в місті неспокій; не думають, скільки вони клопоту створюють.

- І більшість же їх підтримує, — з єхидною посмішкою на обличчі відмовив другий.

- Підтримує, бо вівці, — з видимим роздратуванням в тоні кинув четвертий, який до цього часу мовчав. — Вівці, які не думають своєю головою і вірять у все, що їм кажуть. Бо в них же “докази, докази”, — глузливо покривився він. — Ті докази такі кволі, що не факт, що вони взагалі хоч щось доводять.

Почувши цей уривок розмови, чоловік в камуфляжній сорочці, скривився, на мить завмер, даючи своєму розуму зрозуміти, що все це насправді, після чого раптом відчув агресивний імпульс і не втримався від короткої та гострої лайливої репліки. Чоловіки із цигарками в руках вмить повернули голови в його бік. Якусь хвильку всередині сусіда постраждалої сім’ї тривала боротьба: дуже хотілося почати критикувати, сперечатися, хотілося облаяти та просто нагримати. Проте досить швидко увімкнулась раціональна частина розуму, яка відразу ж зважила, наскільки це все було б безрезультатним. Емоційні пориви вдалось вгамувати, і чоловік в камуфляжній сорочці зітхнув, розвернувся та покрокував в бік вулиці, все більше та більше віддаляючись від будівлі суду. Коли він підійшов до дороги, залишивши всіх учасників та споглядачів процесу за спиною, у його голові піднялись дивні та вельми неприємні думки. Йому раптом зробилося огидним місто, в якому він жив. Йому захотілось звільнитись із роботи, обірвати стосунки зі всіма, кого він знав, продати будинок, виїхати й більше ніколи не повертатися. Так, виглядало на те, що більшість все ж безапеляційно підтримувала сім’ю, що постраждала від жахливого злочину. Проте було очевидно, що серед жителів міста аж надто багато тих, чия позиція викликала питання, насторогу, а місцями абсолютну моральну відразу. Стало моторошно від того, що, можливо, декому із них доводилось тиснути руку, із деким доводилось щодня вітатись, а з кимось, можливо, навіть працювати.

Відвівши очі від горизонту, чоловік в камуфляжній сорочці повернувся обличчям в бік будівлі суду і кілька хвилин дивився на неї розфокусованим поглядом. На якусь мить тіло здалося брудним, а у роті з’явився присмак чогось огидного, схожого на іржу. Після цього назовні вирвалось вельми неприємне зітхання, і розум пустився берега, генеруючи ряд хаотичних меланхолійних образів. До реальності повернула думка про те, що це ще не кінець. Судовий процес ще не завершено. Все ще залишається надія. Надія на те, що хоча б вердикт буде справедливим.

21 Січня 2023 р.