Сьогодні Велика М’ясорубка крутилася повільніше від звичайного. Від самого ранку люди якось неохоче туди ішли. Дивно, зазвичай у них більше ентузіазму. Часто я прокидався від криків нетерплячих охочих якомога швидше добратися до точки входу. Вони штовхалися, лаялися інколи навіть билися. Я думаю це якось пов’язано із тим Великим Котом, який учора налякав усіх, мовляв, те, у чому всі так переконані, насправді не відповідає реальності. Мовляв, ми всі живемо за завісою омани і не розуміємо, що і чому відбувається насправді. Його промову на міській площі прийшло почути доволі багато людей. Я особисто не мав наміру йти слухати. Я просто проходив мимо і, вловивши уривки його слів, якось зацікавився. Він говорив дуже пристрасно та натхненно, а нявкання, яке час від часу проривалося в його монолог, коли емоції сягали найвищого рівня додавало гармонійної патетичності. Кожен раз коли він вибухав звинуваченнями в адресу Головного Комітету, коли в його словах та інтонації відчувалася непідробна агресія, він тягнувся лапою до голови та хапав себе за правий ріг і, міцно стиснувши його, обводив поглядом публіку. Багато хто, слухаючи його, хитав головою, погоджуючись зі сказаним. У мене, мушу признатися, його слова теж кілька разів викликали подібну реакцію. Він говорив про багато речей, навіть згадав про Коломийський зворот, шум навколо якого ніяк не влягався. Та найбільше від нього дісталося звісно Головному Комітету, якому він присвятив найбільшу частину своєї промови. Окрім різноманітних нападів на політичному ґрунті, в яких він намагався пролити світло на Макіавеллівські прийоми, до яких вдається Головний Комітет і до яких мені особисто немає діла, він критикував ідеологічний наратив, який підкорив собі уми більшості людей. Із частиною сказаного я загалом погоджуюсь, оскільки сам доволі багато про це думав і дійшов до подібних висновків. Скажімо, та кількість енергії, яку генерує Велика М’ясорубка: її повинно бути більш ніж достатньо для функціонування всіх частин інфраструктури, що контролюється Головним Комітетом. Однак нас постійно запевняють, що енергії завжди не вистачає. Заледве не кожен день в новинах повідомляють про те, що той чи інший об’єкт інфраструктури перейшов в режим аварійного живлення. А після цього слідують матеріали з прихованою агітацією, що штовхають людей проявляти більшу ініціативу.

Загалом я розумів ідею з Великою М’ясорубкою, розумів, що вона була ліпшим рішенням, аніж Старий Прожилкований Гак, який служив головним джерелом енергії до того. Особливо мені подобалась простота задуму. Якщо щось кинути в м’ясорубку, потрібно докладати якихось зусиль, потрібно витратити енергію, щоб пропустити матеріал через канал зі шнеком та отримати щось на зовні. Відповідно, якщо цей процес відбуватиметься у зворотному напрямку, якщо подати матеріал на вихід, аби він рухався через той же канал зі шнеком до входу, енергія витрачатися не буде, навпаки, вона виділятиметься. Це лягло в основу задуму, до реалізації якого, через схвальні оцінки експертів приступили без зайвих зволікань. Інженери працювали день і ніч, і Старий Прожилкований Гак було замінено буквально за декілька місяців. Мені здавалося, що мотивація йшла із щирої віри в те, що це все змінить. Звісно ефективність нового підходу була ліпшою, однак, зміни загалом були лиш кількісні, жодних якісних перетворень не відбулося і загалом стан справ залишився таким же.

Дивлячись на чергу до Великої М’ясорубки із вікна свого помешкання, я вже вкотре зловив себе на думці про те, що відчуваю страх і моторошний трепет, коли уявляю себе на місці когось із цих людей, які штовхаються, лаються і інколи навіть доходять до бійок, у своїх спробах якомога швидше добратися до виходу, який тепер для них служив входом. Не знаю, можливо, в якийсь момент напрямок вектора мого життя надто сильно відхилився від звичайного. І звернувши туди, вже не було шляху назад. Коли я думаю про це, в моїй голові розпалюють дискусію два голоси. Один вельми радий тому, що це трапилось. Він заявляє, що якби все склалось по-іншому, я б, можливо, вже давно зникнув у нутрощах Великої М’ясорубки, віддав би все, що маю, аби Головний Комітет, якому, я чудово розумію, немає до мене абсолютно ніякого діла, отримав кілька додаткових джоулів енергії. Інший же, стверджує, що ця аномальна змінна, яка відбулась в моїй системі цінностей, вирвала мене з доволі непогано налагодженого механізму і кинула осторонь, залишила самого, поставивши прозору та все ж нездоланну стіну між мною та іншими.

Моя шия раптом шалено засвербіла. Знову ця комаха. Вона живе під моєю шкірою вже хтозна-скільки. Вже навіть не пам’ятаю, коли вона там з’явилася. Та, попри це, я все ж не можу до неї звикнути. Може, це і неможливо загалом. Може, вона буде мучити мене до кінця моїх днів. В мене склалося таке враження, що вона прокидається та починає метушитися, коли я оглядаю Велику М’ясорубку і чергу до неї.

Відійшов від вікна, підступив до дзеркала і оглянув те місце, яке свербіло. Невелика кулька під шкірою на моїй шиї легенько смикалась. Так, це точно вона. Я потягнувся до того місця рукою, і легенько натиснув на неї вказівним та безіменним пальцями. Кулька відразу заворушилась та почала рухатись в напрямку спини. Нехай. Най там і залишається, аби лиш мене не турбувала. Все одно дістати її я швидше за все не зможу. Хм. Можливо вже час дати їй ім’я?

Почувся плюскіт води. Напевно хтось із черги знову звалився у річку, яка витікає з мого під’їзду. Зазвичай, коли туди хтось падає, йому вже не вдається вибратись, потік надто сильний, та й люди на березі заважають. Не дивно, їм не вигідно допомагати. Я знову підійшов до вікна і відчинив його. В повітрі був запах жовчі. Невже рік збіг так швидко? Мені здалося, що я зовсім недавно так само стояв і проводжав поглядом друга, який там унизу пропихався і штовхався, аби якомога швидше добратися до Великої М’ясорубки. Я досі бачу перед очима його радісне збуджене обличчя, коли він тис мою руку під час нашої останньої зустрічі, перед тим, як зникнути у виході із Великої М’ясорубки кілька місяців тому. Пам’ятаю декілька розмов із ним, коли ми обговорювали його рішення, стати одним із тих, хто допоможе Головному Комітету підтримувати належний рівень енергії. Він казав, що багато думав про цей крок і готувався до нього вже дуже давно. Я пробував його відговорити від цього задуму, однак він мене геть не слухав. Відверто кажучи, я не такий і здивований його рішенням. Скільки я його знаю, він доволі легко піддавався зовнішньому впливу, легко приймав систему цінностей, яку йому намагалися нав’язати. За часів Великого Прожилкованого Гаку, він декілька разів був добровольцем, який здавав кров для підтримки, його функціонування.

Я збрешу, якщо стверджуватиму, що взагалі ніколи не задумувався над тим аби розділити долю цих людей, що юрмилися там унизу. Вони виглядають такими… Не знаю, позбавленими тривоги, позбавленими сумнівів? Я заздрю їх певності. Мені соромно в цьому признаватись, але це саме так. Проте з іншого боку, я згідний із Великим Котом. Його критика Головного Комітету, повністю послідовна та логічна, а аргументи, які він наводив, абсолютно раціональні. Однак чого варті раціональні аргументи для пересічного обивателя, що стоїть в черзі до Великої М’ясорубки? Чого варті раціональні аргументи у світі, де існує Велика М’ясорубка?

Я заплутався. Все складно. Навіть не так. Все не те щоб складно, хоча і це є, все незрозуміло. Немає ніякої чіткості. Я заплутався не тому, що не можу розв’язати проблему, а тому, що не знаю що це за проблема. Хоча ні, я знаю, що це за проблема, я ж щойно її озвучив. Я “не знаю, що це за проблема”. Оце і є проблема. Себто наявність відсутності знань про проблему є самою проблемою. Її рекурсивність не дає до неї підступитись, не дозволяє визначити, з чого почати.

Комаха знову розворушилася. Тепер вона була під шкірою на лівому плечі. На щастя туди дуже легко дотягнутись рукою. Прогнавши її, ще раз обвів очима людей внизу. Задоволені обличчя, дещо нервове, та все ж радісне потирання рук, сфокусовані погляди. У моїй голові вже вкотре проскочила думка про те, що, можливо, Велика М’ясорубка - не такий вже й поганий варіант. Він принаймні позбавляє цієї постійної тривоги, яка стискає то сильніше то слабше, але ніколи не відпускає взагалі. Так, всередині Великої М’ясорубки, напевно, не вельми приємно. Та з іншого боку, ти і не встигнеш відчути отого “не вельми приємно”, не встигнеш постраждати. Для твоєї свідомості все скінчиться дуже швидко. Лише плоть продовжить шлях. Перше на що натикаються ті, хто входять в середину, - це величезний ніж на виході, який, власне, миттєво кладе край свідомості, штовхаючи неживе тіло далі по каналу. Себто є лише шлях до входу, а далі нічого. Однак цей шлях, напевно, ліпший від мого життя?

Але тут я знову згадав слова Великого Кота, його пояснення, його аргументи, його критику Головного Комітету. Згадав питання, яке пролунало декілька разів під час промови: “Головному Комітету абсолютно байдуже те, чи у вас все гаразд, то чому ж вам має бути не байдуже чи все гаразд у Головного Комітету?”. Так, це правда, проте що робив би пересічний обиватель, якби не було ні Старого Прожилкованого Гаку, ні Великої М’ясорубки, ні якогось іншого елементу інфраструктури, який слугував би джерелом енергії для Головного Комітету?

Знову хтось звалився у річку. Тіло пішло на дно дуже швидко. Утоплені часто спиняються біля дамби на першому поверсі мого будинку, куди їх приносить течія. Інколи, якщо їх ніхто не виловлює, від них починає йти запах мертвизни. В такі дні дуже неприємно виходити надвір, тому що вихід з будинку знаходиться на протилежному березі, і доводиться пливти, розпихаючи по дорозі всі ці розпухлі та прогнилі туші. Якогось разу, пам’ятаю, їх там назбиралося так багато, що по їх тілах можна було без проблем пройти на інший берег, взагалі не заходячи у воду. Це було доволі зручно.

Ще раз оглянув Велику М’ясорубку та чергу до неї і зачинив вікно. Пора повертатись до справ. Мені ще дуже багато стелі залишилось подивитися.

Серпень 2021 р.